На кого може розповсюджуватися наше милосердя? Буквально на всіх людей.
Ось наприклад, корова. А чому б і ні? Вона теж Боже створіння. А якщо її господарі настільки прив’язані до неї, що відмовляються евакуюватися з прифронтової території без своєї годувальниці, то доводиться рятувати і корову. Це фото вже стало вірусним – евакуація стареньких та їхньої корови «Зірки». Але за цим кадром стоїть колосальна робота, адже вивезення – лише перший крок, хоч і дуже важкий та небезпечний. Далі треба знайти цим людям та їхній корові нове житло (неодмінно ще й з пасовиськом та хлівом), допомогти оформити документи та виплати, знайти лікарів, одяг, речі першої потреби. Розмовляти з ними, зрештою, давати їм надію та запевнити в тому, що в усіх цих випробуваннях є сенс, а люди не завжди озвірілі монстри, – що прагнуть вбивати щоразу більше і більше.
Проте зазвичай, «Елеос» евакуює людей. Здебільшого – жінок та дітей, які не змогли вчасно виїхати з прифронтових чи окупованих територій. Зазвичай такі жінки мають безліч проблем, і до останнього, – сподіваються, що біда омине їх. Коли ж стається найгірше, на допомогу вирушає «команда останньої надії» – «Елеос-Україна». Коли врятовані жінки опиняються у безпеці, вони нерідко почуваються геть розгубленими: у них немає грошей, немає друзів у новому місті, вони налякані. І тут «Елеос» знову готовий комплексно допомагати. Організація ні на день не залишає тих, кого вихопила з-під бомб та ракет, і дають їм надію на нове, гідне життя. Юридичний супровід, медична допомога, психологи, опіка над дітьми та «щасливий квиток» у нове майбутнє: навчання нових професій і мікрогранти на відкриття власної справи. «Елеос» не просто рятує від смерті – вони рятують особистість. Не дають людям втратити гідність, а дітям повертають надійних дорослих, здатних повноцінно піклуватися про свою родину.
«Елеос-Україна» розвивається і зростає разом із Помісною церквою. Це організація, що стала одним із символів ПЦУ – Церкви, яка існує серед людей і для людей. За 10 років діяльності «Елеос» вдалося акумулювати понад 522 млн грн, які були спрямовані на благодійність. Якщо перевести цей масштаб у гуманітарний еквівалент, то це понад 800 тонн допомоги. Більш ніж 1500 людей «Елеос» прихистили в Центрах колективного проживання святої Ольги. 1688 людей у громадах отримали психологічну, духовну, соціальну та юридичну допомогу від фахівців мережі шелтерів св. Ольги. 8 000 людей співробітники «Елеос» евакуювали з прифронтових регіонів у 2022-2024 роках, і більше ніж 500 жінок, які вимушено змінили місце проживання, пройшли навчання та отримали нові можливості для розвитку.
Що допомагає організації триматися на плаву в такий важкий час, ми попросили розповісти засновника та голову «Елеос-Україна» протоієрея Сергія Дмитрієва.
Чи важко було починати практику соціального служіння у відновленій українській Церкві?
Новітня історія соціального служіння Української Церкви розпочинається після отримання Томосу, коли об’єднана Церква вийшла із ізоляції й соціальне служіння отримало нове дихання. Дуже важливо, що Митрополит Епіфаній одразу звернув увагу на нашу роботу і благословив розвивати та примножувати це служіння. Але тут, як і у випадку з багатьма епохальними подіями, краще говорити про відновлення, а не про заснування традиції. Нам є на що орієнтуватися і на кого посилатися. Служіння було наскрізною роботою нашої Церкви протягом століть. З кожним із проєктів «Елеос-Україна» можна провести історичні аналогії. Тисячу років тому Церква створювала притулки й лікарні, опікувалася сиротами та вдовами, займалася освітою й моральним вихованням суспільства. П’ятсот років тому православні братства мали розгалужену мережу шкіл. У роки Української революції, коли ці території охопили тиф і розруха, парафії УАПЦ ставали пунктами розподілу ліків та осередками гігієнічної просвіти. При громадах створювалися комітети допомоги голодним, які збирали продукти в селян для міських жителів і біженців. У парафіяльних радах на рівних правах працювали інтелігенція, військові та селяни, що сприяло соціальній згуртованості суспільства. Вони ж здійснювали опіку над в’язнями та репресованими. Митрополит Василь Липківський називав Церкву «живою громадою». Він наполягав, що Церква має служити не владі, а живому народові в його повсякденних бідах. Тому в мене немає відчуття, що ми робимо щось нове – ми просто продовжуємо традицію Української Православної Церкви. І я сподіваюся, що ми робимо це гідно.
Якими ви бачите досягнення «Елеос-Україна»?
Сьогодні «Елеос» – це вже сімнадцять представництв та мотивовані люди: переселенці, духовенство, ті, хто пережив окупацію. Вони розвивають служіння в регіонах за координації центрального офісу в Михайлівському монастирі. Цього року ми отримали і глобальне визнання – вступили до ACT Alliance (Action by Churches Together) – глобальна коаліція, що об’єднує понад 140 протестантських і православних церков та релігійних організацій, які працюють у більш ніж 120 країнах світу. Це велика відповідальність, але я впевнений, що наш досвід сьогодні буде корисний багатьом світовим організаціям.
Якими ви бачите основні виклики соціального служіння?
Основний виклик – брак знань про місію Церкви в суспільстві як інституції. Насправді служіння – це патерн справжньої любові. У кожній єпархії має бути представник соціального служіння, який повинен пройти спеціальне навчання. Бажано, щоб у кожній семінарії викладалося соціальне служіння – від історії до сьогодення. Безкорислива допомога – надпотужна можливість змінити і людину, і світ навколо. Служіння – не спорадичні та фрагментарні кроки. Якщо ти стаєш на цей шлях, це пожертва, робота, невпинне вкладення часу, уваги та зусиль. Фінансові пожертви – ще один із викликів. Спробуймо сформувати інститут пожертви. У нас мільйони вірних. Чи готові вони передати хоча б одну гривню на доброчинні справи Церкви? Чи довіряють вони їй настільки, щоб «проголосувати» цією гривнею? Нам слід повернути віру й лідерство в соціальному служінні та стати повноцінним партнером і для недержавних організацій, і для державних установ.
З чого починалося ваше служіння? Як ви розпочинали свій шлях?
Моє служіння розпочалося з хлопчика Дмитрика. Мене висвятили у 1996 році, і ніхто не хотів із кафедрального собору йти в лікарню. Діма був моєю першою дитиною, яку я причащав у палаті. Йому було дванадцять років. Він був сиротою, мав пухлину мозку. Рідні від нього відмовилися. Лікарі провели операцію, після якої він став нерухомим, але все розумів. Я ходив до нього в лікарню й причащав його. Тоді я зрозумів, що буду займатися служінням. Коли ви стаєте на цей шлях, ви маєте зрозуміти: чи ви готові жертвувати? І мова не тільки про гроші. Це про ваш час, ваш простір, ваші емоції і почуття, ваші зусилля. Ви маєте бути готові взяти людину до себе додому, наприклад. Ви маєте бути готові до відповідальності, коли від вашої поради буде залежати буквально життя людини. Ви маєте бути готові розчаровуватися, тому що не всі люди, в яких ви будете вкладати час та гроші, це оцінять — дехто буде просто вас використовувати.
Ви маєте бути готові плакати, тому що ви не зможете врятувати усіх. Ви маєте бути готові віддати останнє, тому що пожертв не завжди вистачатиме, і вам часто доведеться лізти у власну кишеню. Ви маєте бути готові забирати час у власних родин. Ви маєте бути готові до того, що ваша втома буде більша за вас; вона буде настільки великою, що ви не зможете згадати слова «Отче наш». Але ви ніколи не будете самотніми. І ви завжди розумітимете – для чого і для кого ви живете. І Господь знову і знову буде давати вам сили, слова, віру, гроші, простір, надію, і дуже, дуже багато любові.
