На момент повномасштабного вторгнення отець Віктор Нечипорук жив закордоном і мав план там залишитися. Коли почалася війна, поклик усередині виявився гучнішим за всі попередні плани.
Він повернувся в Україну і вступив до одного з добровольчих батальйонів. Досвід у нього вже був: у 2010-2013 роках служив контрактником у спецпідрозділі Державної прикордонної служби. З 2022-го воював гранатометником. А наприкінці 2023-го на Оріхівському напрямку Запорізького фронту дістав травму спини — таку, що більше не дозволяла, за його словами, «бігати і стрибати в бронежилеті».
Шлях до віри розпочався у три роки.
«Мама розказувала, як я маленький вставав на коліна і читав «Отче наш», — згадує отець Віктор. У родині всі були віруючими, до церкви він ходив змалку. А десь між 2017 і 2022 роками доля звела його з монахами: майже два роки він прожив послушником у монастирі, виконуючи різні послухи. Саме там, каже, набирався духовної сили й спокою — і саме там уперше подивився на віру «з іншого боку»: не як парафіянин, а як той, хто хоче об’єднувати навколо себе людей.
На фронті ця віра йшла з ним в окоп. У нього була пластикова картка з 90-м псалмом, який він читав щодня — хоча б раз, це було правило.
Переломним став кінець 2023 року — після травми. Отець Віктор, який ще з 2021-го навчався у православній богословській академії, зрозумів, що хоче поєднати дві речі: залишитися поруч із побратимами і піти в духовне служіння.
Будучи ще студентом четвертого курсу, він узяв благословення ректора, приїхав до владики — і почув: «Наступного тижня — хіротонія». Так його висвятили в диякони, а потім у священики. Своє перше після хіротонії в якості священика Пасхальне богослужіння отець Віктор звершив в 2025 році в місті Добропілля Донецької області, зараз місто зруйноване. «Приїхав туди для того, щоб бути ближче до своїх побратимів, дати їм можливість хоч трошки відчути радість свята в ці темні часи», — згадує він.
У 2025-му отець Віктор завершив навчання в академії, а тепер вступив одразу на дві магістратури — богословську та історичний факультет університету.
У своїй частині він від самих початків її формування, тож полеглих побратимів знає поіменно. Отець Віктор проводить поховання, супроводжує родини, відвідує поранених, буває на нагородженнях побратимів — живих і полеглих. І визнає: «Часто ловлю себе на думці: що легше було бігати з гранатометом по «посадках», ніж стояти з Хрестом перед людьми. Бо там ти знаєш, де ворог. А тут щодня стоїш перед людським болем, страхом, втратою, сумнівами й надією, де головне — не зробити гірше, не нашкодити людині, яка і так спустошена. У горі втрати близьких, немає слів які можуть полегшити біль. Тому мусимо просто молитися».
За додатковими знаннями і навичками отець Віктор прийшов на психологічні тренінги для духовенства. Перший був присвячений роботі з психологічною травмою.
Він пояснює: бувають ситуації, коли достатньо священичого досвіду, а бувають — коли треба «включати розуміння психології людини». Коли до тебе повертаються з травмами, коли комусь страшно, коли ти не лікар, але бачиш, що «треба фахова допомога».
Отець Віктор переконаний, що психолог капелану ніколи не ворог: «Ми працюємо у тандемі. Щось може зробити капелан, а щось — психолог. Але первинні методи має знати кожен — на випадок, коли поруч немає іншого».
Другий тренінг про оцінку потреб громад дав йому погляд у майбутнє. «Я розумію, що не завжди буду лише військовим капеланом. Колись війна закінчиться, буду поєднувати парафіяльне служіння та капеланське». Тож він уже готується будувати парафію як громаду — бо любить готуватися заздалегідь. І додає: «Єдність дала нам можливість вистояти. В єдності, в любові, в вірі — наша сила. Бо тільки в любові можемо спастися. Інакше нічого не вийде».
Проєкт «Духовенство та громади на підтримку психічного здоров’я: інноваційні практики підтримки під час війни в Україні» реалізує Eleos-Ukraine у партнерстві з DanChurchAidта Norwegian Church Aid в Україні за фінансової підтримки уряду Норвегії (NORAD) у співпраці з Київською та Львівською православними богословськими академіями.
