Війна змушує людей залишати свої домівки, забираючи найцінніше — відчуття безпеки, стабільності та звичне життя. Для тисяч переселенців, які знайшли прихисток у колективних центрах Харкова — міста, що саме щодня живе під загрозою обстрілів, — адаптація до нових реалій стає надскладним викликом. У таких умовах професійна психологічна підтримка та проста людська емпатія перетворюються на справжній рятувальний круг.
У нашому новому інтерв’ю ми спілкуємося з Катериною Горбуновою, практикуючою психологинею. Щодня вона працює з внутрішньо переміщеними особами (ВПО) у харківських гуртожитках, допомагаючи людям, які втратили все, знову знайти точку опори.
Її підхід далекий від сухих кабінетних консультацій. Через теплі творчі зустрічі, акторську імпровізацію та безпечні простори Катерина допомагає дорослим, підліткам і дітям екологічно проживати травматичний досвід, знаходити нових друзів та повертати довіру до світу.
Початок шляху
Катерино, ваша робота зараз проходить під егідою великих міжнародних та національного експерта з гуманітарних програм і соціального служіння. Розкажіть, як саме почалася ця співпраця чи мали ви раніше такий досвід і чи легко вам було розпочати свою діяльність.
Для мене завжди було важливо створювати для людей простір, де вони можуть відчути безпеку, підтримку і прийняття. Простір, де їх вислухають без осуду і де вони можуть відчути, що не залишилися наодинці зі своїми переживаннями. Особливо це важливо для людей, які через війну опинилися в складних життєвих обставинах і потребують не лише практичної допомоги, а й людської підтримки.
Саме тому ця робота відгукнулася мені. Хоча це був мій перший досвід роботи саме в гуманітарній сфері, до цього я вже працювала психологом, тому добре розуміла важливість підтримки, довіри та уважного ставлення до людей. Звичайно, на початку потрібно було адаптуватися до нового формату роботи та особливостей гуманітарних програм, але бажання бути корисною людям і підтримка команди дуже допомогли швидко відчути себе на своєму місці.
Харків — місто, яке щодня перебуває під загрозою, а його мешканці та гості живуть у постійній напрузі. З яким першочерговим запитом від людей ви зіткнулися, коли вперше прийшли до цих гуртожитків?
Найчастіше люди говорили не лише про матеріальні труднощі, а про втрату відчуття безпеки та стабільності. Багато хто був виснажений постійною тривогою, невизначеністю та пережитими подіями. Людям було важливо, щоб їх почули, щоб вони могли поділитися своїм болем без осуду. Саме потреба у підтримці, людському контакті та відновленні внутрішніх ресурсів стала одним із головних запитів.
«Магія» групових сесій та терапевтичні інструменти
Ваші групові сесії мають дуже поетичні та затишні назви. Розкажіть про «Магію кольору» та «Магію тепла». Розкажіть, що саме відбувається під час заходів та чому саме вони так добре «вмикають» терапевтичний ефект у дорослих і дітей?
«Магія кольору» та «Магія тепла» — це зустрічі, де люди можуть хоча б ненадовго відкласти свої тривоги й просто зануритися в творчість. У «Магії кольору» ми малюємо, працюємо з кольорами та образами, а під час «Магії тепла» разом виготовляємо свічки. Здавалося б, дуже прості речі, але саме вони допомагають людині переключитися, трохи видихнути і побути в атмосфері спокою та підтримки.
Поки руки зайняті творчістю, люди спілкуються, знайомляться, діляться своїми історіями. Для когось це можливість відчути радість від простого процесу, для когось — згадати свої сильні сторони, а для когось — вперше за довгий час відчути себе частиною спільноти. Саме тому такі зустрічі працюють і для дітей, і для дорослих.
Чи можете відкрити завісу: як саме творчий процес допомагає людині розслабитися і почати говорити про свій біль? (Про підхід, коли учасники настільки занурюються у творчість, що навіть не помічають ваших «секретних прийомів»)
Мабуть, головний секрет у тому, що люди приходять не на розмову про свої проблеми, а на творчість. Ніхто не змушує їх одразу розповідати про пережите чи ділитися особистим. Вони просто малюють, створюють свічки, спілкуються між собою.
Часто люди починають говорити про дуже особисті речі саме тоді, коли зайняті творчою роботою і не відчувають тиску від прямої розмови. Ми не підштовхуємо до відвертості, а створюємо простір, де людина сама вирішує, коли вона готова говорити.
Для підлітків ви створили «Простір, де можна бути різним» (через імпровизацію та акторську гру). Підлітки часто бувають закритими, особливо після пережитого стресу. Як акторська гра допомагає їм скинути цей захисний панцир?
Підліткам взагалі непросто говорити про свої почуття, а після пережитого стресу — тим більше. Часто їм легше заховатися за жартами, мовчанням або байдужістю. Але коли вони починають грати ролі, імпровізувати, вигадувати історії, захист поступово слабшає.
Через персонажа підліток може сказати те, про що не наважився б говорити від себе. У грі менше страху бути незрозумілим або засудженим. А також, це багато сміху, руху та живого спілкування.
Проєкт «Жіноче коло» — це про безпеку та довіру. Про що зазвичай говорять жінки, які втратили свої домівки, коли нарешті опиняються серед «своїх»?
Найчастіше вони говорять про те, що болить найбільше. Про дім, який довелося залишити. Про близьких, за яких хвилюються щодня, про тих, кого втратили. Про втому від постійного життя в невизначеності.
Але дивовижно те, що такі зустрічі не лише про біль. Поряд із цим багато розмов присвячені тому, як жити далі, де брати сили, як підтримати дітей і саму себе. Жінки діляться досвідом, підтримують одна одну, сміються, іноді плачуть разом. І в якийсь момент з’являється відчуття, що ти не одна зі своїми труднощами. Часто саме це стає найбільшою цінністю таких зустрічей.
Специфіка болю (Дорослі, діти, підлітки)
Дорослі куп’янчани сумують за господарством, колишньою роботою, навіть за краєвидами рідного дому, а дехто втратив найближчих. Як ви допомагаєте їм знайти сенс жити далі у тісній кімнаті гуртожитку, коли здається, що все минуле зруйновано?
Я думаю коли люди втратили дім, роботу, звичне життя чи близьких, важливо спочатку дати місце їхньому болю. Багато людей потребують не порад, а можливості бути почутими.
А потім ми поступово шукаємо те, на що можна спертися сьогодні. Для когось це спілкування з іншими людьми, для когось — творчість, нові знайомства чи маленькі щоденні справи. Дуже часто саме через такі прості речі людина починає відчувати, що життя триває і в ньому ще є місце для тепла, радості та нових планів.
Малеча зазнала травм через гучні обстріли та метушню евакуації. Як адаптувати дитину до нового міста, де кожен гучний звук викликає страх?
Найперше — не вимагати від дитини швидко забути пережите. Страх після обстрілів є природною реакцією. Дуже важливо, щоб поруч були спокійні та підтримуючі дорослі.
Дітям допомагають зрозумілий режим дня, знайомі ритуали, можливість гратися, малювати, спілкуватися з однолітками. Через гру та творчість вони часто проживають свої переживання значно легше, ніж через розмови. І головне — дитина має відчувати, що зараз вона в безпеці.
Підлітковий вік — це час першого кохання та міцної дружби, які у цих дітей розірвала війна. З якими емоційними кризами підлітків через цю «втрачену юність» вам доводиться стикатися найчастіше?
Найчастіше це самотність. Багато підлітків були змушені залишити друзів, школу, своє звичне коло спілкування. У такому віці це переживається дуже гостро.
Також є багато тривоги за майбутнє і відчуття, що вони пропускають важливий період свого життя. Адже підлітковий вік — це час дружби, перших закоханостей, спільних планів і мрій. Коли все це різко змінюється через війну, дітям буває дуже непросто впоратися з такими переживаннями.
Тому їм особливо потрібне місце, де їх вислухають, зрозуміють і приймуть такими, якими вони є.
Особистісний виклик та «зворотний бік» емпатії
Катерино, ви пропускаєте крізь себе стільки чужого горя. Шалений ритм, постійні індивідуальні консультації, організація заходів… Де ви берете ресурс, щоб залишатися стійкою для цих людей?
Мені допомагають прості речі: підтримка близьких людей, природа, музика, відпочинок і час для себе.
А ще великий ресурс для мене — це самі люди. Коли бачиш, як після важких переживань вони знаходять сили усміхатися, підтримувати інших і рухатися далі, це дуже надихає.
«Здорова емпатія» — це важливий інструмент психолога, але межа між співчуттям і вигоранням дуже тонка. Чи бували моменти, коли якась історія переселенців «пробивала» ваші власні психологічні захисти? Як ви з цим справлялися?
Так, звичайно. Є історії, які запам’ятовуються надовго. Особливо коли людина розповідає про втрату дому, близьких чи про те, через що їй довелося пройти під час війни. Такі речі неможливо слухати абсолютно без емоцій.
Мені допомагає усвідомлення того, що я не можу змінити те, що вже сталося з людиною, але можу бути поруч у той момент, коли їй потрібна підтримка. Я не намагаюся повністю відгородитися від чужих переживань, але й не дозволяю їм повністю поглинати мене.Також дуже важливими є супервізія та вміння вчасно відновлювати власні сили.
Що особисто вас найбільше надихає у вашій роботі? Можливо, є якась особлива історія зцілення або посмішка дитини, яку ви згадуєте у важкі хвилини?
Мене надихають зміни в людях. Коли людина приходить виснаженою, тривожною, замкнутою, а через певний час починає більше посміхатися, спілкуватися — це дуже цінно.
Особливо запам’ятовуються дитячі посмішки. Коли дитина, яка спочатку боялася навіть долучатися до гри або творчості, раптом сміється разом з іншими дітьми, а потім кажуть, що чекають на тебе ще — це ті моменти, заради яких хочеться працювати далі.
Погляд у майбутнє
Яку головну трансформацію ви помічаєте в людях, які пройшли через ваші індивідуальні та групові сесії? Якими вони приходять і якими стають?
Найчастіше люди приходять втомленими, розгубленими й самотніми. Багато хто довго живе з відчуттям, що його ніхто не розуміє і що зі своїми проблемами він залишився сам на сам.
З часом я бачу, як люди починають більше довіряти собі й оточуючим. Вони знаходять нових друзів, починають активніше спілкуватися, будують плани, беруть участь у житті громади. Але, мабуть, найголовніша зміна — це коли в людини знову з’являється відчуття, що вона не сама.
Що б ви хотіли сказати або побажати всім українцям, які через війну опинилися в статусі ВПО і прямо зараз намагаються побудувати своє життя з нуля в чужому місті?
Я хочу сказати, що ваші почуття є нормальними в ненормальних обставинах. Ви вже пройшли дуже складний шлях і продовжуєте його щодня. Не бійтеся звертатися по допомогу та приймати підтримку. Нове життя не скасовує вашого минулого — воно стає його продовженням. Дайте собі час, бережіть себе та пам’ятайте, що ви не самі.
На мою думку, дуже важливо продовжувати підтримувати колективні центри для ВПО, адже для багатьох людей вони залишаються тимчасовим домом уже не перший рік.
Також велика потреба є в психосоціальних програмах для дітей, підлітків і дорослих, підтримці людей похилого віку, які часто залишаються самотніми, а також ветеранів та членів їхніх родин.
Не менш важливими є освітні та навчальні програми, які допомагають людям здобувати нові навички, адаптуватися до нових умов і поступово відновлювати самостійність. Саме такі програми дають людям не лише допомогу сьогодні, а й можливість впевненіше дивитися в майбутнє.
Проєкт впроваджує Синодальне управління соціального служіння та благодійності Православної Церкви України “Eleos-Ukraine” у партнерстві з LWF Ukraine за підтримки ACT Alliance
