Сучасна людина живе у світі спокус. На кожному кроці на нас чекають яскраві вивіски, заманливі гасла та свобода вибору. Нічого страшного або загрозливого в цьому не мало би бути, якби не одне “якби”. Якби людина не була слабкою та піддатливою до неконтрольованої (самим собою) свободи.
Згадаємо перше послання апостола Павла до коринтян 6:12-20«Все мені можна», та не все корисне. «Все мені можна», та я не дам нічому заволодіти надо мною. Часто люди зневажають цими словами або ж сприймають тільки першу частину, де йдеться про вседозволеність. А другу забувають. Звісно, апостол напевне не говорив про розплату за “все мені можна”, швидше попереджав, щоб ми були обережнішими в наших справах.
Часто доводиться чути, що хвороби людині даються за її гріхи. Та хіба Господь прагне покарання? Зовсім навпаки. Якщо Бог віддав Сина свого заради спасіння людства, то навіщо Йому карати людей. Доказом цього служить історія про те, як одного разу Ісус проходив повз людину, сліпу від народження. Учні запитали в Нього: «Учителю, хто згрішив, – він чи батьки його, що сліпим народився? Ісус відповів: ні він не згрішив, ні батьки його, а це для того, щоб відкрилися на ньому діла Божі» (Ін. 9:2-3). Він зцілив цього сліпонародженого і той прозрів.
Коли ми зустрічаємо людину з інвалідністю, ВІЛ-інфекцією, туберкульозом, що перше спадає на думку? Багато років поспіль нам нав’язували негативне ставлення до соціально небезпечних хвороб, людей, які мають інвалідність, ще років 15 тому майже не було видно на вулицях. Суспільство настільки звикло стигматизувати та шукати в гріховності причину цих хвороб, що забуло про людяність. Про те, що кожна хвороба перш за все стосується саме її – людини. До прикладу ВІЛ – вірус імунодефіциту ЛЮДИНИ. А це значить, що будь-хто може бути уражений.
І тільки наслідування Христа, який приходив до хворих, немічних, прокажених, може врятувати світ від загибелі. Не байдужість, яка хоч і не прямо, але опосередковано вбиває людей, не осуд, який заганяє в глухий кут, а любов і прийняття – рятівні кола для кожного з нас.
Згадаймо себе маленькими. Коли нам щось боліло, ми завжди бігли до батьків по допомогу. І ті вже вели нас до лікаря, купували таблетки, щоб чадо швидше одужало. Вони не запитувли нас, як ми отримали хворобу, що для цього робили. Просто приймали наші болі та надавали допомогу. То що змінилося з роками? Чому люди бояться говорити про біль, про свою хворобу? Куди поділася ота довіра до найближчих, які не питаючи, будуть рятувати?
Напевне відповідь криється там само, де і пропаганда зневаги, залякування і як результат – байдужості. У 21-му столітті винайдено безліч препаратів, щоб люди могли продовжити своє життя з різними хворобами. Залишилося тільки знайти втрачену довіру та любов до ближнього, щоб він міг сказати про свою хворобу і отримати від нас допомогу.
Кожна хвора людина з часом зрозуміє навіщо недуг був їй посланий і ми не маємо права тут ні про що судити. Проте до нас звернена інша частина Христових слів: «щоб відкрилися на ньому діла Божі». Діла Божі – це зцілення чи, щонайменше, допомога людям, які потребують допомоги, і зовсім не треба бути чудотворцем, щоб творити такі справи в міру своїх слабких сил і можливостей.
І коли людина починає так чинити, вона обов’язково переконується, як багато дає їй самій допомога цим людям, які, здавалося, не на що не здатні, – слабкі, як пастушок Давид, недорікуваті, як пророк Мойсей, але повні віри та надії, як той сліпонароджений.
Наталія Гейман, координаторка проєкту “Позитивна віра”
