Священик Роман Перетятько, був військовим капеланом в Донецькому першому прикордонному загоні, який базувався в Маріуполі.

У вересні 2022 році загін розформували, бо багато хлопців загинуло, а керівництво загону опинилось у полоні. Новосформований загін також потребував на посаду капелана, але Роман відмовився від пропозиції, бо на той момент вже на всю силу працював волонтерський центр “Доброго ранку, ми з Маріуполя”, який створили маріупольці ще в березні 2022-го і покинути його він не міг:

Там буде потрібна допомога сотням людей, а тут, в Дніпрі, ми надаємо допомогу тисячам людей, тут від мене більше користі, – каже отець Роман.

Згадуючи перші дні вторгнення російських окупантів в минулому лютому, священик говорить про непохитність свого рішення щодо від’їзду.

Війна для отця Романа розпочалась ще в 14-му році, він багато спілкувався із військовими, допомагав на фронті, бував під обстрілами та відчував, що невдовзі щось відбудеться страшне.

Збори були вельми поспішними – родина сіла в автомобіль і рушила в бік Дніпра.

Це вже була ніч на 25 лютого, – згадує отець Роман, з Маріуполя виїжджали пізно ввечері. Дорогами на виїзді з міста  тягнулись величезні колонни машин – цивільне населення їхало подалі від боїв.

Коли дістались до смт Нікольське, побачили, що на дорожному полотні розкидана велика кількість уламків, ймовірно то був приліт. На узбіччі лежала пошкоджена військова техніка, і вдалині червоніла заграва. Коли під’їхали ближче, побачили, що біля траси щось сильно горіло, там скупчились люди.

Внутрішній голос мене наче підганяв: швидше, швидче проїжджай. Я об’їхав колону по порожній зустрічній смузі, і вже на виїзді з села побачив в дзеркало заднього виду величезний спалах, а згодом ми всі почули звук вибуху. По тому я дізнався від друзів, які виїжджали пізніше, що тим вибухом тоді знесло пів села, ми виїхали дивом – ділиться священик.

Роман розповідає, як створився волонтерський центр, коли вони дістались Дніпра:

Я загалі не знав, що буде. Голова обертом, дах їде, треба щось робити. Спочатку долучились до виготовлення коктейлів Молотова. Там де ми жили, поруч розташувалась польова кухня для ТРО, моя дружина, мати і сестра стали готувати їжу. Потім, 3 березня до мене звернулись по допомогу хлопці, що забезпечували для армії підвіз палива, боєприпасів. Я написав пост в фейсбуці, ми зібрали все необхідне і передали. В той же день у нас з’явилось і приміщення. Я зателефонував друзям в Польщу, і вони вислали три мікроавтобуси з гуманітарною допомогою. Через два дні вона вже приїхала і ми почали роздавати тут допомогу. Ми не планували таких обсягів як зараз, але так вийшло.

Центр розширювався сам собою. З Маріуполя виїжджало все більше людей. Було багато охочих допомагати: тут приймали та швидко розвантажувати фури із гуманітарною допомогою, фасували та роздавали людям, які приходили за допомогою. Спочатку щодня без вихідних через волонтерів проходило близько 500 сімей.

Вся ця діяльність в хабі не сильно різниться від того, чим займався отець Роман в Маріуполі – соціальне служіння для людей в біді. В храмі Петра Могили вони впродовж понад 10 років годували бескоштовно людей та допомагали притулкам сімейного типу.

Цей рік дав справжніх друзів, велику сім’ю волонтерів. Дав людей, від яких я і не очікував, а вони проявили себе якнайкраще – допомагали і допомагають, роблять героїчні вчинки. Я став більш сентиментальним і, схоже, ми адаптувались до війни.