Отець Дмитро Шора — керівник «Елеос-Хотин» та директор Центру колективного проживання імені святої Ольги в Чернівецькій області. Щодня він працює з людьми, які пережили втрату дому, насильство, а також із тими, хто живе з ВІЛ, туберкульозом чи гепатитами.

Про ці хвороби досі часто мовчать або сприймають із упередженням. Але саме отець Дмитро вже кілька років говорить про них відкрито — у школах, бібліотеках, прихистках, на парафіях.

У цьому інтерв’ю він розповідає, чому Церква має говорити про ВІЛ, туберкульоз та гепатити відкрито, без осуду, і як підтримка може змінити життя людини.

Як ви особисто прийшли до теми ВІЛ? Що стало поштовхом зайнятися просвітництвом?

— Ще зі школи пам’ятаю, як на уроках основ безпеки життєдіяльності вчителька відкрито говорила з нами про ВІЛ. Вона пояснювала, що це не привід для стигми чи дискримінації, і потрібно із повагою ставитися до людей, які живуть з ВІЛ.

Потім, коли ми вже були старшокласниками, приїжджали представники з організацій і розповідали нам про серйозні захворювання — у тому числі про ВІЛ.

А далі вже був мій особистий досвід. Я працюю у шелтері, куди приїжджають жінки з дітьми з різних куточків України — постраждалі від домашнього насильства, внутрішньо переміщені особи. І нас одразу готували до того, що ми є низькопороговий шелтер, який має приймати людей, незалежно від їхнього статусу чи минулого. Зокрема, людей, які живуть з ВІЛ, туберкульозом, тих, хто був у місцях позбавлення волі, або жінок, які займалися секс-працею.

Це й стало моментом, коли ми ближче познайомилися з темою ВІЛ. У 2022 році, коли у нас жили перші клієнти, ми проходили навчання з тестування. Нам привезли експрес-тести, і ми мали б самі проводити первинний скринінг. Але, зрештою, вирішили, що відправлятимемо людей до лікарні, бо ми не лікарі й не маємо права ставити діагнози. Проте ми вже добре орієнтувалися в темі.

ВІЛ, туберкульоз, гепатити — не вирок. З ними можна жити, лікування доступне

І саме з того часу я почав їздити в парафії, школи, бібліотеки, громадські організації — всюди, де була нагода зібрати людей і поговорити з ними про ВІЛ, туберкульоз, гепатити. Розповідати, що ці хвороби — не вирок. Що з ними можна жити, що лікування доступне, що люди на терапії можуть бути абсолютно безпечними для інших. Дарував людям книжки «Віра за життя». За два роки провів близько 50 таких зустрічей.

Чому, на вашу думку, важливо, щоб Церква говорила про ВІЛ і була простором підтримки?

— Бо наша країна — це країна віруючих людей. І Церкві довіряють. Люди слухають священників, особливо в селах чи маленьких громадах.

Якщо священник буде обізнаний, буде говорити про ВІЛ хоча б у недільній школі чи на зустрічах після літургії, то це вже величезний крок до подолання стигми. Бо саме від браку знань виникає страх, упередження, осуд.

Можливо, хтось нарешті дізнається, що з дітьми, які живуть з ВІЛ, можна спілкуватися, можна гратися. Бо, на жаль, досі буває так, що дитину на майданчику уникають тільки через те, що в неї або її батьків є діагноз.

Церква засуджує гріх, але любить грішника. І має допомагати вийти з важких ситуацій. Бо інфікування може статися по-різному: хтось заразився через аморальний спосіб життя, а хтось — через медичну процедуру, переливання крові, або навіть у салоні краси через нестерильні інструменти.

Церква засуджує гріх, але любить грішника

Ніхто на 100% не застрахований. Але важливо знати: якщо це трапилося, життя не закінчується. Треба знати, як діяти далі. І Церква може допомогти людям не втратити себе, підтримати й дати надію.

Чи є зміни в ставленні до людей, які живуть з ВІЛ, у Церкві та серед вірян? Що, на вашу думку, сприяє цим змінам?

— У відсотках не скажу, але зміни точно є. Коли я тільки починав про це говорити, люди часто ніяковіли, було видно, що тема для них незручна, надто особиста. Особливо люди старшого віку казали: «А навіщо нам це знати? Ми вже не в тому віці, щоб інфікуватися». Багато хто думав, що ВІЛ передається тільки статевим шляхом.

Та коли я почав більше пояснювати, з прикладами, люди почали розуміти, що інфікуватися можна у будь-якому віці і через різні шляхи — не лише статевий. Тоді й ставлення змінилося: менше осуду, більше розуміння. Вони вже не боялися потиснути руку, обійняти людину, яка живе з ВІЛ, знали, що побутовим шляхом вірус не передається, і почувалися спокійніше поруч.

На початках навіть священнослужителі сприймали це з іронією. Казали: «Ми ще в школі чули про ВІЛ, у семінарії нам розповідали — цього досить. Це ж смертельна хвороба, чума ХХ століття».

Бували випадки, коли відмовлялися причащати людей з ВІЛ з однієї ложечки чи чаші. Звісно, це не всі, але такі несвідомі випадки досі трапляються.

Яка роль вашої роботи та спільних ініціатив у цих змінах?

— Раз на квартал з представниками БО «100% життя» проводимо зустрічі у прихистках. Також проходимо тестування на ВІЛ, гепатити, все, що доступно. Бо ми щодня працюємо з людьми і мусимо бути свідомими щодо власного здоров’я.

Я також є капеланом у Хотинській лікарні, працюю в системі охорони здоров’я. Часто буваю в інфекційних, паліативних відділеннях, зустрічаюсь із військовими, які проходять реабілітацію. І серед них теж можуть бути люди, які живуть з ВІЛ.

Коли є момент поговорити — я кажу про це. Бо можна загинути не лише від кулі ворога. Якщо людина не знає про свій статус, не тестується, не лікується — вона шкодить собі й може наражати на небезпеку інших. У військових це особливо важливо, тому що поранення бувають не тільки в бою. Рили окоп — порізався, контакт із кров’ю вже є. А що далі?

Якщо людина не знає про свій статус, не тестується, не лікується — вона шкодить собі й може наражати на небезпеку інших

Тому я завжди наголошую: свідомість рятує. Як поліція чи медики вдягають рукавички перед наданням допомоги — так само й військові повинні знати, як захистити себе і побратимів.

Чи були випадки, коли люди кардинально змінювали думку після зустрічі?

— Постійно. Люди майже після кожної зустрічі дякують. Кажуть, що дізналися багато нового, що не все втрачено, і що навіть з таким діагнозом можна жити повноцінно.

Багато хто взагалі вперше почув, що ВІЛ лікується, що терапія доступна, що інфіковані люди можуть бути безпечними для інших.

Чому, на вашу думку, тема ВІЛ, гепатитів, туберкульозу досі залишається складною чи табуйованою для багатьох людей?

— Головна причина — це брак самоосвіти. Зараз усе буквально під рукою: інтернет, відкриті ресурси, не треба сидіти днями в бібліотеці. Але чомусь багато людей відсувають саморозвиток на другий план.

І коли в житті виникають складні ситуації, люди просто не знають, як поводитись. Не вміють правильно підтримати близьку людину, яка дізналася про ВІЛ-статус. Не знають, що сказати дитині. А це все вимагає певної підготовки, емпатії, розуміння.

Пригадую випадок із медичного капеланства. Один зі студентів проходив практику в паліативному відділенні лікарні. Його попросили навідати пацієнтку з останньою стадією раку. Жінка була на знеболювальних, але сама не знала, що її стан критичний. Вона ще будувала плани. Спитала, коли її випишуть, бо мала справи. А студент відповів прямо: «Яке виписування? Ви ж скоро помрете».

Після цих слів вона замкнулась у собі, відчула образу на родичів і лікарів, що їй не сказали правди. І буквально за кілька днів її не стало. Не тільки хвороба добила, а й психоемоційний стан.

Медичний капелан, як і лікар, має пам’ятати головне правило — «не нашкодь»

Такі ситуації показують, наскільки важливою є тонка, людяна, обережна комунікація. І медичний капелан, як і лікар, має пам’ятати головне правило — «не нашкодь».

Як говорити про ВІЛ у релігійному контексті?

— Без осуду. Найперше — ми маємо любити людину. Навіть якщо хтось інфікувався через ризиковану поведінку — не нам судити. Ми не знаємо, що стало причиною. І навіть якщо це гріх — Церква завжди відділяє гріх від грішника.

Наше завдання — бути поряд, підтримати. Людина й так переживає шок, біль, втрату підтримки. Часто рідні й друзі відвертаються, а чужі люди приймають. І саме завдяки цьому прийняттю у людини з’являється надія.

Якщо є підтримка — життя налагоджується. Якщо ні — буває, що людина втрачає сенс жити.

Яке послання ви адресуєте людям, які живуть з ВІЛ і шукають прийняття?

— Я хотів би сказати: ви не одні. Так, не всі священнослужителі сьогодні мають знання і досвід, щоб підтримати людину в такій ситуації. Але в усіх конфесіях є ті, хто готовий вислухати, порадити, розрадити — щиро і без осуду.

Іноді людина змінюється саме завдяки підтримці: змінює спосіб життя, своє оточення, пріоритети. Бог є любов. І ми маємо ставитися до кожної людини з любов’ю.

Головне — не залишати людину наодинці з болем

Якщо самі не можемо допомогти, то важливо перенаправити до фахівця: психолога, психотерапевта, консультанта. Головне — не залишати людину наодинці з болем.

Надія завжди є. І ми маємо робити все можливе, щоб підтримати її в інших.

Наприклад, Адам Костельєхо і Тімоті Браун — перші у світі, хто, за підтвердженими даними, вилікувались від ВІЛ. Їм зробили трансплантацію стовбурових клітин, і вже вірус не повернувся. Це справжнє чудо.

Але є й інші історії. Один чоловік неподалік від нас, уже прикутий до ліжка через хворобу, отримував особливу підтримку від друзів, які не боялися бути поруч, не цурались, не ставились до нього як до «небезпечного». І хоч медицина вже була безсила, до останнього подиху він знав: його люблять. Це важливо.

Що б ви порадили тим, хто тільки дізнався про свій ВІЛ-статус?

— Не замикатися. Шукати інформацію. Спілкуватися з тими, хто розуміє. Є центри підтримки, де можна поділитися своїм досвідом, отримати поради.

Дуже часто люди, які дізнаються про статус, починають нове життя: займаються спортом, знаходять нових друзів. Життя не закінчується, а навпаки, починається нова сторінка.

Синодальне управління соціального служіння та благодійності ПЦУ «Елеос-Україна» реалізує проєкт «Залучення представників церков та релігійних організацій до протидії стигмі та дискримінації ЛЖВ та ключових груп» за підтримки БО «100% життя».