Тетяна Слютенко, 60 років, народилася й виросла у селищі Хотінь на Сумщині. Після школи вступила до Сумського технікуму торгівлі, а після його закінчення у 1985 році переїхала до Сіверськодонецька, де працювала на заводі «Азот». Далі — її розповідь про початок війни, евакуацію, втрату чоловіка та дому.

Як ви зустріли війну?

— Війна для нас почалася ще у 2014 році. Кілька місяців місто було під окупацією. Потім бойові дії відкотилися, і якийсь час у місті не стріляли. Але все повернулося у 2022-му. 

Зранку 24 лютого я вже чула вибухи. Стріляли по аеропорту. Наступного дня у нас у дворі стояли танки. Спершу ми злякалися, бо на техніці не було жодних розпізнавальних знаків. Потім побачили, що це наші хлопці й дівчата з українськими пов’язками. Вони сказали нам іти в школу, де було укриття.

Там зібралося багато людей. Приносили із собою собак, котів, папуг, навіть мишей. Вночі я сиділа в укритті, а чоловік не хотів йти, залишався вдома.

Росіяни били по місту з артилерії. 8 березня 2022 року стався сильний обстріл. Наш квартал дуже постраждав. Було страшно. Вікна вибили, балкони зруйнували, багато людей загинули. Ми бачили тіла на вулиці, які ніхто не забирав, бо жодні служби вже не виїжджали.

Води, світла й газу не було. Ми з сусідами зробили кухню у дворі. Кожен приносив, що мав. Варили картоплю, кашу. Почали приїжджати волонтери й привозили хліб та воду. Люди якось пристосовувалися, щоб вижити.

Так я прожила в місті 40 днів. Зв’язок іноді з’являвся. Одного дня подзвонив брат і сказав, що Сумщину вже звільнили, тому мені треба будь-яким способом виїжджати до нього і до батьків. Ми вирішили, що я поїду, а чоловік залишиться, бо шкода було кидати квартиру, машину, гараж. Ми тоді не уявляли, скільки це триватиме і що буде далі.

Глянула на вікна свого будинку й сказала: «Прощай, моя хатинко». Сльози текли

Виїжджала разом із сусідами. Коли ми вийшли у двір із речами, я озирнулася, глянула на вікна свого будинку й сказала: «Прощай, моя хатинко». Сльози текли. Не передати словами ці емоції. Сусідка мене заспокоювала: мовляв, ми ще повернемося. А я відповіла: «Ні, Маргарито Дмитрівно, ми сюди більше ніколи не повернемося. Це квиток в один кінець». І тепер вона мені телефонує й каже: «Таню, я часто згадую твої слова». Це такий біль.

Отак, разом із сусідами, евакуаційним автобусом ми виїхали до Лисичанська. Там була пересадка на електричку до Слов’янська, а звідти — евакуаційний потяг. Куди саме він їхав, ніхто не знав — до Львова чи до Києва, на яких станціях зупинятиметься. Розкладу ніде не було.

Їхали вночі. О другій ночі мене розбудила провідниця. Ми були в Полтаві. Я схопила сумку й вискочила. Ніч темна, на вокзалі багато людей. Волонтери запропонували відвезти в прихисток, щоб перечекати до ранку. Там можна було вмитися, попити чаю.

Зранку брат домовився з волонтерами, які везли гуманітарку з Полтави до Сум, і вони забрали мене з собою. Ввечері я приїхала, переночувала в брата, а вранці ми разом поїхали до батьків у Хотінь. Тоді селище ще не обстрілювали.

Я постійно телефонувала чоловікові, коли був зв’язок. Він їздив у відрядження, привозив гуманітарку до Сіверськодонецька. Але в травні я вже не змогла до нього додзвонитися. Згодом дізналася, що він їхав, потрапив під обстріл і загинув. Це сталося 28 травня 2022 року, коли тривали найактивніші бойові дії. Росіяни захопили Рубіжне й наступали на Сіверськодонецьк, обстрілюючи місто з усіх боків.

Так я залишилася жити в батьків. Іноді Хотінь теж обстрілювали, але ще можна було терпіти. Та цього року обстріли стали масштабними, жити стало нестерпно. Тому в травні 2025-го ми з батьками виїхали до Сум.

Зараз наш будинок у Хотіні вже зруйнований. Усе згоріло. Батьки дуже переживають. Їм по 87 років. Вони будували той дім, вклали в нього все, а тепер нічого не залишилося. Повертатися нікуди. Росіяни забрали в мене дім і в Сіверськодонецьку, і в Хотіні.

Ви наймаєте житло?

— Ні. Поки живемо з батьками у квартирі племінників. Діти виїхали за кордон ще до війни, зараз живуть в Англії. Місця мало, сидимо буквально один у одного на головах. Але все ж добре, що маємо де жити.

Ви отримали сертифікати на ліки та продукти, які надають у межах проєкту «Дорога надії». Як дізналися про допомогу?

— Мені знайома розповіла. Підказала, що можна подати заявку онлайн. Я заповнила форму і згодом мені зателефонували. Так приємно було, вам не передати.

Вже щось купили?

— Батько вже накупив ліків, а я свій сертифікат ще не витратила. По продукти брат відвезе згодом, щоб я не тягла їх у руках.

Життя з 2022 року розвернулося на 180 градусів. Душа болить, серце плаче. Вдень ще якось відволікаєшся, а вночі нема сну. Лежиш і думаєш про все, що сталося. І сльози котяться.

Часто згадую свій дім у Сіверськодонецьку. Працювали, облаштовували, купували килими, кришталь, золото. Тепер розумію, що ті речі взагалі не потрібні. Якби була можливість, я б зараз забрала з дому свою піжаму, тапочки, кухонний ножик, маленьку подушечку, набиту гречкою.

Светр бережу, як реліквію. Він пахне моїм домом. Це найдорожче, що лишилося

Коли я приїхала до батьків у 2022 році, була лише в светрі й джинсах. Більше нічого не мала. І тепер цей светр бережу, як реліквію. Він пахне моїм домом. Це найдорожче, що лишилося.

Якось узяла сумку, а там щось торохтить. Відкриваю, а це ключі від квартири у Сіверськодонецьку. Дверей уже немає, а ключі є.

Будинок згорів. Я бачила це у прямому ефірі. Військова кореспондентка стояла біля нашого дому й розповідала, що туди влучила ракета. Я бачила, як полум’я з’їдає мій дім. І тоді подумки попрощалася з ним.

Зараз живу одним днем. Нічого не планую. Вранці прокинулися — живі, і вже добре. Аби тільки не стріляли. Планувати щось зараз неможливо, бо росіяни руйнують усі наші плани. Я ж була не бідна й не голодна, у мене все було. І вони все забрали. Двічі.

Проєкт «Дорога надії» реалізує Синодальне управління соціального служіння та благодійності ПЦУ «Елеос-Україна» у партнерстві з Johanniter International Assistance за підтримки Aktion Deutschland Hilft.