Людям, що живуть з ВІЛ потрібна підтримка?

Придумувати міфи про різні соціальні явища чи процеси дуже вигідно з кількох сторін. Міф та стереотип може вирішити багато питань та не завдавати додаткового клопоту.

Але як це вприває саме на ту людину, проти якої створюють такі от негативні “казки”? Що відчуває людина, коли її викидають із суспільства, стигматизують та дискримінують?

Ми намагалися розібратися в тому, що відчувають люди, які живуть з ВІЛ та як вони переживають самі своє захворювання?

Отже, згідно досліджень в даній тематиці йдеться про те, що людина, яка живе з ВІЛ, переживає 5 стадій горя. Для неї це ще більше потрясіння, ніж для інших людей дізнатися про її ВІЛ-статус.

Концепція стадій скорботи виникла в ході дослідження, яке у 1960-х роках провели психологи Джон Боулбі (який також вивчав прихильність дітей до батьків) та Колін Мюррей-Паркс.

За теорією про п’ять стадій горя – людина, яка зіштовхнулася із певною негативною ситуацією (смертю близьких, смертельною хворобою, втратою різного роду), вона проходить 5 стадій:

заперечення,
гнів,
компроміс,
депресія та
прийняття

Скільки триває кожен етап, не зазначають, але вважається, що всі вони мають минути в певній послідовності.

Проте кожний етап сповнений важливих емоцій, які проживає та відчуває людина. І це дає ствердження, що звістка про хворобу травмує людину. Особа, що дізналася про свій ВІЛ-статус потребує підтримки, як і кожна інша людина, яка зіштовхнулася із складним періодом життя.

Засмучені люди потребують дійсної втіхи, а не заяложених, банальних фраз. Усі ми чули, що «час заліковує рани», але яку приголомшену звісткою важкої хвороби людину може втішити така думка зразу ж після такої новини? Християни знають про Божу обіцянку воскресіння, але це не запобігає глибоким ранам і тяжкій емоційній травмі, які приносить раптова звістка.

У час скорботи нам найбільше допоможе справжня втіха — втіха, що міцно базується на Божих обіцянках.

«Втіха» із грецької – «запрошенням бути поруч якоїсь особи». Тому «воно означає перебування біля особи для того, щоб підбадьорювати її, коли вона зносить жорстоке випробовування» («Лінгвістичний ключ до грецького Нового Завіту», англ.). Один біблеїст написав:

«Це слово… завжди означає набагато більше, ніж заспокійливе співчуття. …Християнська втіха є втіхою, яка приносить хоробрість і дає людині змогу успішно справлятися зі всім тим, що може трапитись в житті».

І наостанок. У євангельських блаженствах сказано “Блаженні засмучені, бо вони будуть утішені”. Бог говорить до тих, хто засмучений і дає їм надію на те, що вони не одні. Із ними Той, хто їх втішить. А якщо священник є провідником Божої Любові і є посередником Бога і людини – то це означає, що він повинен втішити того чи ту, які засмучені та обтяжені.