Отець Віталій Клос є професором кафедри церковно-практичних дисциплін Київської православної богословської академії, доктором наук з богослів’я та проректором з наукової роботи в Академії. Він навчає майбутніх священників різних дисциплін та проводить для них інформаційні зустрічі щодо тематики ВІЛ/СНІДу.

Також отець Віталій є одним із співавторів книги «ВІЛ: віра, надія, толерантність», яка вже друкується третім тиражем та є чудовим помічником для священника і будь-кого, хто хоче більше знати про соціально значущі захворювання.

 Отець Віталій зізнається, що раніше він не мав досвіду роботи в тематиці соціально значущих захворювань і ми вирішили поцікавитися у нього щодо того, як відбулася його залученість до роботи із однією з найбільш табуйованою темою у суспільстві.

Отче Віталію, розкажіть, будь ласка, як ви розпочали працювати із тематикою ВІЛ, адже раніше ви не зіштовхувалися із цими питаннями?

Знайомство із тематикою ВІЛ/СНІД розпочалося для мене тоді, коли я був присутній на зустрічах, де обговорювалися такі питання. Але це більше були громадські зустрічі. Проте більш детальніше я почав дізнаватися про захворювання тоді, коли розпочалися курси медичного капеланства в Київській православній богословській академії і коли мене залучили до створення підручника «ВІЛ: віра, надія, толерантність». Я переглядав різну відповідну літературу, читав більше інформації, християнські джерела, які торкаються загалом питання хвороби, питання про ставлення християнина до людини, яка хворіє на складні чи невиліковні хвороби загалом. Можна сказати, що з цього і почалося знайомство і певна така співпраця саме в контексті ВІЛ-тематики.

Скажіть чи була у Вас якась внутрішня боротьба, протест чи супротив щодо того чи варто взагалі займатися такою темою? Адже суспільство досі є достатньо упередженим щодо СНІДу і людей, які ним хворіють.

Цілком природньо, що на початках були внутрішні питання. Адже я навчався 4 роки в семінарії та 4 роки в академії і в нас не було відповідних дисциплін, де б розповідали про соціально значущі захворювання. Нам не розповідали про це ні з точки зору медицини, ні з точки зору богослів’я, і в мене не було власного досвіду. Довелося вивчати і досліджувати. Світло завжди перемагає темряву, тому в будь-яких спірних чи непопулярних питаннях ми повинні спочатку вивчити це питання, а вже потім про щось говорити чи стверджувати. Не можна, як дуже часто в нас буває, не розібравшись ставити певні штампи. Інколи ці штампи походять від людей, яким суспільство довіряє. Тому дуже важливо, щоб священники, які в певній мірі є тими людьми, яким віряни довіряють, були освіченими, розумілися на питаннях щодо соціально значущих захворювань та знали як реагувати і як  допомогти тим, хто до них звертається.

Чи взагалі за досвід Вашої священничої діяльності хтось звертався до Вас із такою хворобою. Хтось просив допомоги, поради? Чи зізнавався, що він захворів і не знає що з цим робити?

Особисто до мене не зверталися, в мене такого досвіду не було.

Але якщо б до вас звернулася людина, яка хворіє на ВІЛ, то Ви знаєте куди її направити, знаєте маршрут пацієнта і зможете підібрати відповідні слова та допомогти людині?

Так, звісно. Перш за все, на мою думку, потрібно людину вислухати і почути. Не налякати, а навпаки підтримати, допомогти психологічно. Важливо підібрати саме ті слова, які б допомогли людині справитися із її страхом, хвилюваннями. Часто люди в таких непростих ситуаціях можуть впадати у відчай, думати, що немає більше ніякого порятунку для них. Але звісно це не так. Вихід завжди є. І якщо б до мене звернулися за допомогою, як священник і як людина, я готовий допомогти, підказати, надати відповідну духовну підтримку.

Скажіть, чи зустрічалися Вам, у Вашій спільноті священників, люди, які категорично не приймають людей із соціально значущими захворюваннями?

У своєму великому колі студентів різних форм навчання, священників, громадських діячів чи просто звичайних пересічних людей, я ніколи не чув упереджень чи негативного висловлювання щодо людей, які живуть з ВІЛ.

Навпаки, якщо говорити про ВІЛ/СНІД як епідемію, то до прикладу я можу навести відношення священників до епідемії коронавірусу. В той час, коли люди сильно боялися пандемії і були негативно налаштовані щодо людей, які хворіли вірусом, священники навпаки ставилися до цього по іншому, більш свідомо і спокійніше.

От наприклад, випадок, який мав місце у Санжарах. Це говорить про те, що наше суспільство мало знає, мало розуміє, і піддається на всілякі впливи. Якби не було підігрівання в інформаційному полі, якби люди на той час володіли тою кількістю інформації, яка зараз наявна в інтернеті, то такого б випадку не сталося. Треба розуміти, що щоб щось стверджувати чи бути негативно налаштованим проти чогось – слід бути достатньо поінформованим та розумітися на тій чи іншій тематиці. Це стосується і вірусу імунодефіциту людини. Перед тим, ніж казати чи робити щось негативне – слід, в першу чергу, розібратися, дослідити. Не цькувати і переслідувати, а допомогти. Людині вділено дар любові і значить його треба множити, множити серед людей, які не тільки є нам близькими і рідними, а й відносно тих, які нам не знайомі, але які мають велику потребу в цьому.

На Вашу думку, що могло б допомогти знизити рівень стигми і дискримінації ВІЛ-інфікованих? Який можливо комплекс заходів, набір дій, міг би вплинути на рівень стигми і дискримінації в суспільстві?

Як на мене, тут найважливіша роль відводиться просвіті, поширенню знань. Кожна людина як християнин повинна задуматися, що для неї дає те, коли вона говорить нерозумні речі чи робить щось негативне по відношенню до тих людей, які хворіють тією чи іншою хворобою. Немає значення яка саме хвороба. Людина, якою б хворобою вона не хворіла, потребуює уваги, допомоги, належного відношення, проявів любові. А ті хто цього не розуміють, вони можуть піддаватися на різні впливи зі сторони суспільства, зі сторони ЗМІ, які не завжди коректно і правильно висвітлюють деякі речі. Тому, в першу чергу, в цих питаннях йде мова про те, щоб суспільство, звичайні люди і священники в тому числі, володіючи достовірними знаннями, не тільки не піддавали віл-інфікованих стигмі і дискримінації, але щоб вони могли навіть захищати і підтримувати цих людей, в деякій мірі, щоб були тим, хто захищає, а не звинувачує. Тому тут просвіта і знання – це найважливіше.

Команда проєкту «Позитивна віра» робить дуже великий внесок для того, щоб знизити рівень стигми і дискримінації щодо людей з ВІЛ: працює зі священниками різних конфесій, проводить інформаційні зустрічі для волонтерів, для вірян, переселенців, створила центр анонімного тестування для переселенців на базі гуманітарного хабу та багато іншого.

На Вашу думку, чи є ще якийсь шлях, який не використовується, але який би міг допомогти у зниженні та подоланні стигми і дискримінації в суспільстві?

Я вважаю, що про ВІЛ/СНІД та неприпустимість стигми і дискримінації щодо людей, які живуть із соціально значущими захворюваннями, треба говорити на різних етапах розвитку людини. Починати слід зі школи, а далі вже й у ВИШах та інших інституціях. Це можуть бути будь-які загальні предмети, дисципліни про здоров’я, про природу, але там точно має бути місце тій інформації, яка допоможе захиститися від хвороби та яка озброїть людину необхідними знаннями.

Також важливо включити тему щодо ВІЛ/СНІД  і в навчальний процес духовних вищих навчальних закладах, зокрема й в курс для медичних капеланів. Зараз саме створюється цей курс і буде дуже доречно продумати всі теми, які можуть бути корисними для майбутніх священників. Адже медичний капелан ніколи наперед не може знати з якою хворобою чи недугою до нього звернеться пацієнт.  Але священник завжди повинен пам’ятати: незважаючи на соціальний статус, незважаючи які в людини є захворювання, особистісні ознаки, людина є творінням Божим і вона заслуговує на любов, повагу та допомогу.

Матеріал створено в рамках проєкту «Мобілізація суспільства для подолання стигми, дискримінації та протидії насильству щодо людей з ВІЛ».