Пані Марина – мати отця Романа, дружина настоятеля храму Петра Могили в Маріуполі отця Едуарда, співзасновниця волонтерського центру “Доброго ранку, ми з Маріуполя”.

Жінка згадує той день минулорічної давнини, коли почалось повномасштабне вторгнення.

Навіть попри те, що той ранок був дуже гучний і стало зрозуміло, що тепер зачиняться магазини і буде складно придбати продукти, в першу чергу вона думала про те, що в церкві має продовжувати працювати благодійна їдальня. І зараз вона, найактуальніша як ніколи.

Проте існувала небезпека – родина священиків була в списках сепаратистів ЛДНР  як родина української церкви, помічників українських військових.

Їм дали пів години на збори, жінок і дітей евакуювали з Маріуполя в той же день.

З речей були лише документи, не було навіть в що переодягнутись. Жінка сподівалась, що вони виїжджають ненадовго, на пару днів. У пані Марини в Маріуполі залишався брат з сім’єю, старенька мама й чоловік, отець Едуард.

Наскільки важко було тоді від’їжджати, залишати рідних – про це говорить те, що навіть через рік, коли ми говоримо в теплому офісі, в умовно спокійному Дніпрі, у пані Марини дрижить голос, і на очі набігають сльози.

Коли почалась війна в 2014-му році їхня волонтерська родина була в Маріуполі відомою своєю принциповою українською позицією – через церкву проходила величезна кількість військових, яким вони допомагали. З першого дня развозили на блок-пости воду, цигарки, чай, каву, предмети гігієни.

Та коли прийшлось терміново покинути Маріуполь через повномасштабне вторгнення, пані Марина була у розпачі – їй хотілось допомагати, а довелось рятуватись самій.

Але сидіти склавши руки вона не вміє, тож, коли вони дістались до Дніпра, на ранок наступного дня потрапили на “коктейльну вечірку” – треба було робити запальну суміш для ймовірної “гарячої” зустрічі окупантів у Дніпрі.

“Ми робили на вулиці ці “коктейлі”, до вечора, до самої комендантської години, замерзли, бо ми ж виїжджали – в Маріуполі було +13, а в Дніпрі холодно. Та ми всю лють в ті коктейлі вклали”, – згадує пані Марина.

До третього березня, що вважається днем заснування волонтерського центру, жінка встигла попрацювати на багатьох волонтерських толоках, які дуже швидко організувались в Дніпрі в перші дні вторгнення – сортувала речі, готувала їжу для місцевої тероборони. Це все підтримувало її саму, бо з кожним днем нарастала тривога – з Маріуполем пропав мобільний зв’язок. Іноді вдавалось прорвати тишу, тоді вона дізнавалась новини з міста: живі, сидять в підвалах, їжа поки є, можливості виїхати немає.

А в волонтерському центрі закипіла робота – з третього березня пані Марина щодня була там, фасувала, видавала. Люди стали дізнаватись про роботу гуманітарного хабу – тим, кому потрібна була допомога, ставало дедалі більше. До роботи в центрі долучались і друзі, яким вдавалось виїжджати з Маріуполя безпечним коридором, стали близькими й інші волонтери-переселенці з Донеччини та Луганщини.

Справжнім випробуванням для Марини було чекати чоловіка.

Довгий час вона не мала з ним зв’язку та бачила в новинах, що по Маріуполю їдуть ворожі танки. Саме в той час маріупольські волонтери вивозили з захопленого міста українського священика. 

«Ми знали, що вони вже їдуть, приготували їсти – зварили картоплю, хліб, м’ясо потушкували. Вони такі худі всі, сидять над цими тарілками і питають: “а можна ще?”. Я кажу, що можна, але ж багато не можна», – плаче, згадуючи, жінка. 

В неї ще лишились родичі в Маріуполі, але зв’язку більше немає. 

Весь час вона працює. Вдома відпочиває, аби зранку прибігти в центр і знов працювати. Як зазначає Марина, для всіх маріупольців цей центр важливий, бо “Це наш Маріуполь”, вони тримаються один одного, спілкуються, більша частина їхнього життя проходить саме тут.

Перші пів року волонтери взагалі працювали без вихідних, але зрозуміли, що діла не буде, це довга дистанція. Пані Марина зізнається, що якщо в суботу відпочиває повноцінно, то вже в неділю її думки тут, в центрі.

«Ми дякуємо Дніпру, всім родичам, які допомагають. Але наше серце – в Маріуполі. Тому ми й біжимо сюди, в центр, до своїх. Тут ми плачемо, сміємось, тут ми ділимось горем, співчуваємо. Тут наше життя”.