«Однієї медицини не достатньо. Щоб допомогти людям, які живуть з ВІЛ – надзвичайно важливою є підтримка людей та віра в Бога. Я вважаю, що поєднуючи всі три компоненти, можна не тільки допомогти ВІЛ-інфікованим, а й подолати стигму і дискримінацію та впоратися із епідемією ВІЛ/СНІД», – Андрій Дем’яненко, служитель в Церкві Євангельських Християн-Баптистів «Нова Надія» та керівник Закарпатського благодійного товариства мережі людей, які живуть з ВІЛ/СНІД

Андрій Дем’яненко зіштовхнувся із захворюванням ВІЛ в 2005 році. Відтоді він розпочав не тільки власну боротьбу із хворобою, а й боротьбу за всіх ВІЛ-інфікованих, включаючи і членів своєї сім’ї. Особисто, зіштовхнувшись із стигмою і дискримінацію, вирішив, що буде працювати саме в цій сфері і саме з цими людьми.

«70% моїх друзів померли від СНІД. А я особисто зіштовхнувся із тим, що до мене упереджено ставилися. Я не тільки не міг розвиватися в напрямку релігійної кар’єри, я змушений був їсти з окремого посуду»

Великим початком у боротьбі зі стигмою і дискримінацією була всеукраїнська акції «АнтиНаркоСНІД». Вона передбачала так зване «турне» по всіх областях України із залученням головних церковних Центрів ЄХБ. Під час зустрічей із прихожанами розповідали про саме захворювання, про шляхи зараження та про дієві методи лікування. Намагалися просвітлювати зсередини.

«Єдиною областю, яка відмовилася від такого роду навчання була Закарпатська. Це принесло мені чимало розчарування. Але так сталося, що через ряд обставин нам довелося зміни місце проживання із Білої Церкви на Закарпаття і там все розпочалося.

Ми переїхали в Ужгород. В церкві ми займалися соціальним служінням, серед якого були напрямки в наркодиспансері, в тубдиспансері і в СНІД-центрі.

Всюди вдалося одразу зарекомендувати себе з хорошої сторони. Ми вибудовувати зв’язки, контакти. Здійснювали соціальні проєкти, працювали з людьми, мотивували їх до лікування та показували власним прикладом, що можна жити повноцінним життям.

Тільки через місяць спостереження за нашою роботою, головний лікар СНІД-центру сказав, що хотів би з нами співпрацювати, але потрібно зареєструвати громадську організацію.

Далі, в 2014році ми заснували регіональний підрозділ ВО «100% життя» – Закарпатське благодійне товариство мережі людей, які живуть з ВІЛ/СНІД.

Але окрім того, що основною метою було, щоб ВІЛ-інфіковані знали свій діагноз, зверталися за допомогою та розпочали своє лікування, в мене була ще мета – впливати на цих людей за допомогою Бога.

Зараз я служитель, керівник домашньої церкви, душпастир. Пасторське служіння здійснюю з 2017 року.

За час моєї роботи маємо дуже відчутні зміни. Наприклад зі сторони церковних лідерів та груп дуже відчутно змінилося відношення до ВІЛ-інфікованих: із позиції засудження – до позиції любові та турботи. Також раніше було заборонено приймати АР-терапію, інакше ти не можеш бути в спільноті. Проте зараз маємо те, що немає заборони, а навпаки, ти повинен дбати про своє здоров’я. Адже Бог створив людину і не бажає йому зла. Людина повинна дбати як про здоров’я душі так і про здоров’я тілесне.

Раніше не було можливості в церковній спільноти росту в службовій кар’єрі. Зараз мої друзі можуть служити, вони рукопокладені служителі.

Також спостерігається благословення сімей, де один з партнерів ВІЛ-позитивний, а інший – ВІЛ-негативний, так звані дискордантні пари.

Проте, незважаючи на реальні зміни та прогресивність в просуванні теми подолання стигми і дискримінаціє, все одно зустрічаємо випадки, коли ці явища трапляються.

Наведіть, будь ласка, такі приклади.

Наприклад, ні для кого не секрет, що Церква позиціонує ВІЛ-інфікованих  як маргіналізовану спільноту. Багато хто ототожнює ВІЛ-позитивних із ЛГБТ спільнотами. Хоча насправді, візьмемо до прикладу Закарпаття, 80% ВІЛ-інфікованих людей – це звичайні сім’янини, які працюють за кордоном, трудові мігранти.

Також є випадки дискримінації в медичних закладах загальних практик та серед медичного персоналу зокрема. Лікарі сімейної медицини не готові працювати з клієнтами сервісних організацій. Їм значно легше відмовити, мотивуючи це чи відсутністю місць для підписання декларації чи ще чимсь іншим, аніж вести пацієнтів-ЛЖВ.

«Зараз, якщо говорити про стигму, то дискримінація в суспільстві по трохи зменшується. Адже ведеться багато і предметної роботи, а також й інформаційних кампаній, до яких долучаються як громадські та благодійні організації, а також і церкви різних конфесій. Зокрема Православна Церква України.

А от із внутрішньою стигмою ситуація інша.

Люди, які мають позитивний ВІЛ-статус – вони дуже самотні. Вони бояться. Вони бояться всього. Бояться любити і бути любленими, бояться будувати відносини, сім’ї.

Адже стосунки – це завжди правда і відвертість. Та в цілому, любов – це правда і відвертість. І тут треба відкривати свій внутрішній світ. Люди бояться бути не почутими, бути відкинутими та зрадженими. І дуже часто ВІЛ-інфіковані обирають бути невидимими і самотніми.

Проте якщо підходити системно і діяти згідно світової стратегії – то є всі шанси подолати стигму і дискримінацію в Україні.

Що б Ви побажали тим, хто зіштовхнувся із захворюванням ВІЛ?

Для людей, які зіштовхнулися із хворобою ВІЛ бажаю прийняти себе такими, якими ви є. Звісно це дуже не легко. Але намагатися варто. І обов’язково залишатися людьми. Зі всіма цінностями, духовністю та любов’ю.