о.Євгеній Копайгородський, священник Православної Церкви України, опікується пацієнтами Інституту епідеміології та інфекційних хвороб імені Громашевського, а також служить в каплиці Марфи і Марії, що розташована на території даної лікарні.

Отець Євгеній здійснює своє служіння при Інституті зовсів недавно, трохи менше року. Загальне ж його священниче служіння сягає близько 5 років. Двічі на тиждень священник відвідує лікарню та є відкритий до спілкування з будь-ким, хто цього потребує. Також він на прохання пацієнтів молиться з ними та справляє Літургію в каплиці.

«Перш за все, я не змушую нікого до молитви чи участі в Богослужінні. Я прагну сформувати в пацієнтів довіру до себе та бажання спілкування. Я хочу, щоб вони бачили в мені співбесідника, друга, а при потребі священника, який спільно з ними звернеться до Бога» – розповідає о. Євгеній.

Священник ділиться, що стикається із тим, що більшість пацієнтів на початках дуже дивувалися його персоні, яка ходить коридорами лікарні:

«До мене ще досі ставляться із осторогою. Вважають чимось дивним і неможливим. Стереотип про те, що священника кличуть в лікарню тільки тоді, коли хтось помирає – дає про себе знати. Я наче прибулець – це читається в поглядах важкохворих. Але я можу провести паралель. Військові капелани також на початку російсько-української війни були дивним явищем. І тільки через деякий час стали бажаною і дуже необхідною особою для підтримки духу вояків, для полегшення їхніх душевних поневірянь».

Щоб працювати із пацієнтами, які хворіють на соціально значущі захворювання потрібні знання. Адже без розуміння хвороби і всіх можливих нюансів в передачі недуги та її лікуванні неможливо надати повноцінну підтримку. Загальноприйняті шаблони спілкування з вірянами не завжди спрацьовують із людьми, що хворіють на ВІЛ. Тут потрібен особливий підхід.

«Мені часто доводилося здійснювати чини хрещення чи поховання в стінах Інституту нейрохірургії, в реанімації, серед яких було дуже багато дітей. Але я ніколи не працював з ЛЖВ. І щоб почати таку роботу мені потрібні знання. Я звенувся до о.Сергія Дмитрієва та до БО «100%життя». Завдяки їм я пройшов відповідні курси спілкування з людьми, що хворіють на ВІЛ, перечитав велику кількість літератури та переглянув масу інформації аби більше вникнути в суть питання».

Зараз до отця Євгенія вже почали звертатися пацієнти. Вони спілкуються, моляться. Нещодавно один бієць з військового підрозділу Збройних Сил України потрапив до клініки і попросив духовної підтримки у священника.

«На мою думку, стигма і дискримінація народжуються від незнання та необізнаності. Коли людина чогось не знає – вона боїться. Люди не володіють достовіною інформацією про ВІЛ – наслідок – вони бояться людей, що хворіють ВІЛ. А якщо бояться – то і не приймають, бо вони інші. Святий апостол Яків у другій главі сказав, що не слід розділювати особу по її соціальному статусу. Тому і я намагаюся бачити, перш за все, перед собою людину, яка потребує підтримки. А все інше не має значення. Я не є суддею. Я всього лише душпастир, який має любити ближнього і донести любов Божу до нього».

Публікування матеріалу здійснюється в рамках проєкту «Позитивна віра: активізація релігійних громад та організацій для подолання стигми і дискримінації людей з ВІЛ», який реалізовує Eleos-Ukraine за підтримки «100% життя» – Мережа ЛЖВ.