Вимушені переселенці, які змушені були покинути свої домівки, в нових містах і селах намагаються починати життя з чисто аркушу.

Знайти житло, влаштуватися на роботу, в кого родина – то потурбуватися про дітей, літніх батьків – це неабиякі виклики, які доводиться долати, незважаючи ні на що.

Часто вимушені переселенці потребують допомоги. Але вони бояться її в когось попросити, бояться відкриватися чужим людям.

Те саме стосується й батьків полеглих героїв. Вони намагаються жити заново. Попри болючу втрату, попри невимовні душевні страждання, вони пробують віднайти втрачену радість, впевненість та бажання жити.

Часто в таких людей, яких доля закинула в інші регіони, мають різні запити, проблеми та питання, які їм самотужки не вирішити. Вони мають запит на розуміння хвороби на значення і сенс її в їхньому житті. Подеколи ці хвороби є складними і люди не знають до кого з цим звернутися.

“Люди із своїми болями та проблемами приходять до священників. І я кажу, що це нормально просити про допомогу. Нормально ділитися тим, що хвилює. Адже, власне, не тільки той, хто просить допомогу від цього отримує щось добре, але й той, що дає, виростає в чеснотах, служить хворим, теж має користь,він отримує моральне задоволення. Цей проце не однобокий», – о. Ярослав Рохман.

Дуже важливо попри жахіття, які відбуваються в Україні, продовжувати бути людьми, проявляти свою людяність, милосердя, приймати людей з усіма їхніми болями та стражданнями, не дискримінуючи їх та не стигматизуючи.

Часто людям доводиться стільки пережити, що додаткові моменти неповаги, нерозуміння можуть цілком зламати її та привести до фатальних наслідків.

Тому, будьмо милосердними, будьмо тими, хто творить добро та є надійною підтримкою для важкохворих, для тих, кого життя не помилувало.