«Знизити рівень стигми і дискримінації щодо людей, які хворіють на ВІЛ – можна. Але це потребує значних зусиль і цілеспрямованої праці з суспільством, а також паралельної роботи із представниками ключових спільнот» – Дмитро Краснобаєв, священник Православної Церкви України.

Отець Дмитро, здійснює своє священниче служіння в місті Одеса і має парафію, в яку вкладає всю свою любов та покликання.  В межах проєкту «Віра за життя» священник проводить інформаційні зустрічі із вірянами, де розповідає їм про важливість турботи про здоров’я, про любов і повагу до ближнього, про прийняття людей такими якими вони є, з їхніми болями і особливостями.

Проте отець Дмитро не завжди працював при парафії. Священник має багаторічний досвід роботи із представниками ключових спільнот та в тематиці подолання епідемії ВІЛ/СНІД.

З 2012 року священник тоді ще УПЦ Київського патріархату здійснював своє служіння для пацієнтів СНІД-центру в Одесі: відправляв Святу Літургію, при бажанні та готовності пацієнтів причащав їх Святими Дарами та спілкувався з ними по їхніх проханнях.

«В хоспісі при СНІД-центрі я працював із пацієнтами різної ступені складності захворювання. На першому поверсі були зовсім лежачі, на другому – ті, хто ще міг пересуватися та якось взаємодіяти.  Спершу запиту як такого не було, але це було моїм покликанням і я приходив сюди та регулярно служив» – розповідає священник.

Пізніше, коли СНІД-центр закрили, отець Дмитро почав здійснювати своє служіння у 74 колонії. Він там щодня відправляв Літургію, сповідав, причащав, але це вже був інший вид служіння, відмінний від роботи з пацієнтами в хоспісі.

«Згідно статистики – на 1000 в’язнів припадає 10% ВІЛ-інфікованих та/чи тих, хто має СНІД. Працювати із цими ключовими спільнотами просто необхідно, адже після завершення терміну позбавлення волі, якщо з ними ніхто не спілкувався щодо теми здоров’я, люди продовжують жити своє життя і поширювати хворобу. Часто в’язні не бажають тестуватися і вони не знають про свій статус. І про це треба говорити, з цим треба працювати» – ділиться отець Дмитро.

Чи вірить священник в зцілення, навернення та можливість чуда?

Відповідь однозначна – так. Отець Дмитро розповідає про реальні чуда, які траплялися під час його роботи із ключовими спільнотами:

«В СНІД-центрі на першому поверсі було чимало лежачих людей, в яких вже не було жодного шансу на порятунок. Вони були цілком без імунітету і просто чекали своєї смерті. Пам’ятаю, як один чоловік із лежачих вчепився в мій фелон і з усією силою благав Бога про порятунок. Люди, які розуміють свою приреченість, настільки хочуть жити, що чіпляються за найменшу можливість, щоб врятуватися чи зцілитися. Через рік, мене зупиняє незнайомий мені міцний чоловік, який починає зі мною розмовляти і в ньому я згадую того болящого, який чіплявся за життя з останньої своєї віри. Його здоров’я покращилося, він знайшов роботу, одружився і в нього народилися здорові діти. Хіба це не чудо? Хіба це не є тим знаком, що кожна людина заслуговує на любов і прийняття? Якщо Бог зцілив Лазаря, який вже кілька днів лежав у гробі, то що Богові дати порятунок людині, яка ще жива, але увірувала в нього і прагне зцілення?»

Священник охоче ділиться історіями успіху не тільки,які мали місце серед пацієнтів, а й серед бувших в’язнів.

Отець Дмитро згадує про чоловіка, який після завершення свого терпіну перебування за гратами зустрівся з ним і розповів про свій статус, а після розмови зі священником розпочав лікування та веде зараз нормальний спосіб життя.

Маючи величезний досвід за плечима, отець Дмитро продовжує спілкуватися із в’язнями, хоч дане служіння перейшло в режим онлайн. Священнику телефонують з усієї країни, він підтримує людей, розмовляє з ними, дає надію, надсилає передачі, якщо є в тому потреба.

Знизити рівень стигми і дискримінації щодо людей, які хворіють на соціально значущі захворювання можна, – каже священник, але це потребує ґрунтовної праці на різних рівнях та з різними аудиторіями. Потрібно працювати як із мирянами, так і з ключовими спільнотами.

«Звісно, що це процес не швидкий. Звісно, що нам не вдасться змінити всіх людей та змусити їх думати так, як ми думаємо. Це так само, як ми не можемо змусити прийти всіх до Христа. Але якщо нам вдасться хоч одну людину навернути, хоч одну людину переконати в тому, що стигмі та дискримінації не місце в суспільстві, що всі створені Богом і потребують любові та  прийняття, то це вже велика справа, це перемога».

Матеріал підготовлено в межах проєкту «Віра за життя», що реалізується Мережею «ЕЛЕОС-УКРАЇНА» завдяки підтримці БО «100 % життя»