Синодальне управління соціального служіння та благодійності ПЦУ «Елеос-Україна» продовжує надавати допомогу постраждалим від війни українцям.

У рамках проєкту «Дорога надії», який команда«Елеос-Україна» реалізує у Харківській, Сумській та Дніпропетровській областях спільно з Johanniter International Assistance за підтримки Aktion Deutschland Hilft, надають багатокомпонентну допомогу цивільному населенню. Це — добровільна та безпечна евакуація, продуктові сертифікати, підтримка у відновленні документів, юридичні консультації, кейс-менеджмент, інформаційна допомога.

Невдовзі також розпочнеться видача сертифікатів на ліки та ваучерів на медичні послуги.

Один із важливих напрямків — продуктова допомога. Лише у місті Суми станом на кінець липня видали 932 продуктові сертифікати.

Далі — історії людей, які скористалися цією підтримкою.

«Наш дім знову знищила росія»

«Росія вдруге забрала у нас дім», — каже 60-річний Михайло Горбач. 

Він родом із села Самотоївка Сумської області, але майже все життя прожив у Краснопіллі. Після служби в армії, яку проходив у Молдові, вирішив залишитися там. Забравши з Краснопілля свою наречену Наталю, вони влаштувалися в Кишиневі на роботу у військовій частині. Одружилися, народили дитину, згодом придбали квартиру. Чоловік каже, на той час не планували повертатися в Україну.

Але їхні плани зруйнувала війна, що виникла на початку 1990-х між Республікою Молдова та самопроголошеною Придністровською Молдавською Республікою, яку підтримувала росія. Саме тоді подружжя задумалося над поверненням в Україну. Вони продали квартиру і повернулися до Краснопілля, де придбали будинок. Влаштувалися на роботу в місцевій лікарні: пан Михайло — водієм «швидкої», дружина Наталя — молодшою медичною сестрою. Працювали там із того часу до 2023 року.

Пан Михайло каже, що до останнього не вірив у початок повномасштабної російсько-української війни. Із 2023 року їхнє село почали періодично обстрілювати — спочатку не інтенсивно, але ситуація погіршувалась з кожним днем. На Краснопілля летіли російські КАБи та ракети.

Дружина працювала в операційній. У лікарні було багато поранених військових, тому операції проводили цілодобово, часто під обстрілами.

«Було небезпечно, але людину ж не покинеш на операційному столі, — каже пан Михайло. — У такі моменти страшенно хвилювався за дружину. Ми без кінця читали повідомлення про обстріли, бігали в підвал. Багато людей у Краснопіллі загинули від вибухів. Але ми не хотіли виїжджати. Думали, ще трохи — і перемога. Дивилися на лікарів, які не кидали ані роботу, ані пацієнтів».

Ніч із 18 на 19 березня 2025 року змінила все. Краснопілля опинилося під інтенсивними обстрілами. Зокрема, сім російських «Шахедів» влучили по лікарні.

Це була жахлива ніч. Вибух за вибухом. Дружина тряслася, плакала

«Це була жахлива ніч. Вибух за вибухом. Дружина тряслася, плакала, — каже Михайло Горбач. — Тоді в хірургії лежали поранені військові. Разом із медперсоналом, не зважаючи на свої поранення, вони евакуювали пацієнтів у підвал — бабусь, дідусів, лежачих, з ампутаціями. Підвал був не надто пристосований — погана вентиляція, багато труб, але він урятував усіх».

Зранку пан Михайло з дружиною зібрали найнеобхідніше й поїхали в Суми до двоюрідного брата. А вже за півтора місяця подружжя винайняло окрему квартиру.

«Вікна в будинку у Краснопіллі ми позабивали фанерою. Так багато вклали в ремонт, утеплення, облаштування. Але все залишилося там. Виїжджали майже з порожніми руками. Наш дім знову знищила росія, — зітхає пан Михайло. — Скільки сліз ми пролили. Сьогодні дружина вже не плаче — виплакала все. Працює знову у хірургії в сумській лікарні. Житло винаймати дуже дорого, бо одна лише комуналка понад 5 тисяч гривень, а взимку ще більше. Пенсія у мене три тисячі, зарплата дружини також невелика. Є ще допомога для ВПО — дві тисячі. А тому така допомога, як від “Елеос-Україна” — надзвичайно важлива й потрібна».

Цього разу подружжя отримали продуктові сертифікат на 1000 гривень. Вони дуже задоволені, бо самі зможуть купити ті продукти, які їм потрібні.

Попри все, родина Горбачів мріє повернутися додому. Пан Михайло каже, якби ходив автобус до Краснопілля — повернулись би хоч завтра. Попри руїни, знищений хлібозавод, фермерські господарства — вдома все одно найкраще.

«Тричі вибивало вікна в будинку»

Світлана Будник — переселенка з села Осоївка Краснопільської громади Сумської області. Від села до кордону з росією менше 10 кілометрів. Із юних років вона працювала листоношею. Має трьох дорослих дітей — сина і двох доньок.

В Осоївці родина мала власний будинок, який молоде подружжя отримало після весілля. Чоловік працював трактористом у колгоспі. Життя було звичне й усталене, аж до 24 лютого 2022 року. Відтоді росіяни почали регулярно обстрілювати село, звуки вибухів у прикордонні не стихали. Згодом інтенсивність обстрілів лише зросла.

«У нас тричі вибивало вікна в будинку, — розповідає Світлана. — Через постійні атаки село понад пів року залишалося без електрики й газу. Рятувало лише пічне опалення, топили дровами. Попри всі труднощі, не планували евакуюватися. Але навесні, коли обстріли стали майже цілодобовими, діти наполягли на переїзді. У березні вони нас забрали», — каже пані Світлана.

Нині жінка з чоловіком мешкають у Сумах, у квартирі найменшої доньки. Там вона доглядає онуків, доки донька на роботі. Жінка має групу інвалідності, тому не працює. Її чоловік, хоч і пенсіонер, не звик сидіти без діла. Він періодично їздить у село, щоби зібрати ягоди, прибрати на городі та доглянути за котами і собаками, яких передали сусідам.

В Осоївці досі залишаються поодинокі мешканці. Автобусного сполучення з селом немає, тому люди добираються, як можуть. Перед виїздом родина вирізала домашню птицю. Більше господарства не тримали.

«Школи, дитячого садочка немає. Усе розбите. Магазини, ферми, техніка, дитячі майданчики, футбольне поле — знищено. А раніше в нас навіть футбольні матчі проводили», — згадує Світлана.

Звикнути до життя в місті жінці складно. Суми — дороге місто, оренда квартири коштує понад 15 тисяч гривень. Без пенсій Світлани та її чоловіка родині було б важко.

Знайшли невелику ділянку землі у місті, посадили картоплю

«Але ми не голодуємо, — говорить пані Світлана. — Знайшли невелику ділянку землі у місті, посадили картоплю».

Разом із родиною Світлани живе й її брат. Його будинок у Миропіллі зруйнували, і чоловіку просто нікуди було подітися.

«Поки перебиваємося, а там — хто знає, може, війна скоро закінчиться й додому поїдемо. Дуже хочеться додому», — ділиться Світлана.

У зв’язку з фінансовими труднощами, благодійна допомога має для родини велике значення.

«Гарно, що про нас дбають. Якась допомога та й є», — підсумовує вона.

«Ми довго не хотіли їхати. Але вибухи стали такими потужними, що залишатися було неможливо»

Галина Гавенко переїхали до Сум із Краснопілля. У цьому селищі вона народилася, ходила до школи, зустріла майбутнього чоловіка. Пані Галина влаштувалася працювати лаборантом у санстанцію, чоловік працював у держлісгоспі. Народилася донька, життя йшло спокійно.

«Страшно стало у 2022-му, — пригадує пані Галина. — А неможливо стало жити з березня 2025 року. Ми довго не хотіли їхати, бо здавалося, що все минеться. Але вибухи стали такими потужними й частими, що залишатися було неможливо. Укриттів у селі немає. До того ж — не було ні світла, ні газу, ні транспорту, ні лікарів, ні аптек, ні магазинів».

Будинок уцілів, хоча в ньому вибиті вікна й двері, пошкоджено дах

21 березня донька приїхала й вивезла батьків. Із собою взяли тільки найнеобхідніше. Їхній будинок уцілів, хоча в ньому вибиті вікна й двері, пошкоджено дах.

Зараз родина живе в Сумах. Оскільки квартира доньки невелика, батьки винаймають окреме житло.

«Крім того, що ми не вдома, — каже пані Галина, — інших серйозних проблем немає. Великий плюс, що я маю роботу. Ще до повномасштабного вторгнення мене перевели працювати в Суми. Колись я їздила на роботу автобусом щодня. А зараз ця робота для мене — і фінансова підтримка, і можливість відволіктися, зберегти рутину».

Під час евакуації подружжя забрало з собою вівчарку. Вона живе у гаражах поряд з квартирою. У Краснопіллі залишилися вуличні коти, за якими наглядають сусіди.

Обстріли селища наразі припинилися, хоча ситуація залишається напруженою. Пані Галина зізнається, що мріє повернутися додому, але поки що це неможливо. Її чоловік уже другий рік на фронті.

Про проєкт «Дорога надії» вона дізналася у Facebook.

«Це важлива підтримка, особливо тому, що це ваучер на продукти. Ти сам ідеш до магазину й купуєш саме те, що тобі потрібно», — каже пані Галина.

Проєкт «Дорога надії» реалізує «Елеос-Україна» у партнерстві з Johanniter International Assistance за фінансової підтримки Aktion Deutschland Hilft.